День козака на KISS FM
Акция проходила с 25.08.15 до 11.09.2015
Роман, Львів
Козацькому роду нема переводу!
Козаки не вмирають!.. Герої не вмирають! Велич та невгамовна біль у цих словах, біль у серцях та велич у віках!
Вони залишаються у наших серцях та пам’яті патріотами, справжніми громадянами своєї держави. Не знаючи особисто, ми уявляємо їх мужніми бійцями, надійними товаришами, бойовими побратимами, новітніми борцями за незалежність та мучениками заради майбутнього всіх нас. Це дійсно так є!
Та хто вони і звідки взялися? Адже раніше, зазвичай, їх майже ніхто не знав, вони були простими пересічними людьми зі своїми потребами, проблемами, недоліками та сильними сторонами. Жили своїм життям, плакали і раділи, сперечалися та розуміли, помилялися, вчили, жили посеред нас, здавалося, нічим від нас не відрізнялися… Хіба?.. Звичайно, відрізнялися! Ми просто не придивлялися, або дивилися не на те чи не туди. Хто ці люди, як вони стали великими, адже все сталося не за один день або навіть рік? Авжеж, ні.
Хочу на кількох прикладах із життя одного з таких новітніх Героїв виділити з-поміж інших людей.
Отже, Герой України (не звання – покликання), кіборг (2 ротації в аеропорту, брав участь у бою 1 грудня 2014 року), пройшов Ілловайський котел, боєць 79 аеромобільної бригади ЗС України, колишній військовослужбовець УДО України, старший прапорщик Суслик Володимир Михайлович. Народився 15 лютого 1981 року та героїчно загинув 12 лютого 2015 року під Дебальцево, кавалер ордену Богдана Хмельницького «За мужність» - посмертно.
Я мав честь служити з Володею в одному підрозділі УДО України досить довгий час. Військовослужбовцем та бійцем, не сумнівайтеся, він був відмінним. Ось кілька історій про Володю, щоб Ви зрозуміли, кого ми втратили і якою людиною він був.
«Байбак»
Не пригадую, у якому році це було, зате добре пам’ятаю дату – 02 лютого, день байбака. У цей день у США витягують із нірки та будять від зимової сплячки байбака Філа, а у Харкові – Тимка. Якщо тваринка, побачивши свою тінь, знову сховається у нірку, то вважають, що весна прийде не скоро. Отож того дня, а це був один із вихідних днів, по всіх каналах «крутили» цю подію. На чергуванні тоді була моя зміна, а Володя змінився з поста, щоб відпочивати у резерві. Та він частенько любив дивитися телевізор у класі. Я був у кімнаті чергового, чую, хтось іде по коридору, виглянув подивитися хто?…Вова. Я ще спитав у нього, чому він не відпочиває, а він мені каже: «Михайлович, знаєш, а я не Суслик – я Байбак». Я засміявся і питаю, з якого дива. А він каже: «Ну, я ж не москаль». З того часу ми між собою завжди жартівливо звали його Байбаком, а він не ображався і навіть не злився, коли хлопці 2 лютого, якщо припадала зміна, посеред ночі витягували його з кімнати відпочинку на коридор і просили сказати, коли прийде весна. Задумувався і казав, що хоче спати – отже, не скоро.
«Заради чого жити»
Вова б відповів: «Заради дітей!» Знаю, бо у його житті одним із найважчих моментів було розлучення із першою дружиною, а найголовніше – з сином Романом. Ромчиком, як його звав батько. Постійно всі його думки були про сина… Під час судових процесів щодо призначення опікуном над неповнолітніми дітьми, у випадку розлучення батьків, суд надає перевагу матері. Та цього разу, заслухавши свідків, рідних та інших учасників процесу суддя (а це була жінка) не змогла одразу прийняти рішення. І тільки після прохання колишньої дружини Володя погодився, щоб син залишився з нею. А суддя не могла зрозуміти, які претензії у дружини до чоловіка. Всі, хто знав Володю, підтвердять, що він був вірним, порядним чоловіком, дуже люблячим татом і неймовірно доброю людиною.
«Божі руки»
Ще одною його яскраво вираженою рисою було почуття гумору. Вова любив жартувати, він був, як кажуть «душею будь-якої компанії», жартом міг підняти настрій та розвеселити до сліз. Одного разу об’єктом його жарту став і я. Вся зміна і я від душі посміялися. Зрозуміло, хто був автором жарту. Питаю: «Вова, твоя робота?». «Так», - посміхаючись, відповідає задоволено. Я похвалив за кмітливість, потис руку і чесно попередив, що тепер мій хід – всі дружньо схвалили. За кілька тижнів я розмістив у безкоштовних оголошеннях однієї з газет текст приблизно такого змісту: «Віддам у добрі руки молодого байбака. Безкоштовно». І звісно, додав його номер мобільного телефону. Всі сміялися щоразу, коли Вова відповідав на дзвінки і починав пояснювати, що нема в нього байбаків, а згодом уже казав, що всіх роздав.
Так, ця історія викликає посмішку. Того трагічного дня, коли я дізнався, що Володя загинув, мені чомусь пригадалася саме вона… У голові «засіла» одна фраза: ну от, Вова, здається, Ти попав у найдобріші руки, які можуть тільки бути, – руки Бога.
Козаки не вмирають!.. Герої не вмирають! Велич та невгамовна біль у цих словах, біль у серцях та велич у віках!
Вони залишаються у наших серцях та пам’яті патріотами, справжніми громадянами своєї держави. Не знаючи особисто, ми уявляємо їх мужніми бійцями, надійними товаришами, бойовими побратимами, новітніми борцями за незалежність та мучениками заради майбутнього всіх нас. Це дійсно так є!
Та хто вони і звідки взялися? Адже раніше, зазвичай, їх майже ніхто не знав, вони були простими пересічними людьми зі своїми потребами, проблемами, недоліками та сильними сторонами. Жили своїм життям, плакали і раділи, сперечалися та розуміли, помилялися, вчили, жили посеред нас, здавалося, нічим від нас не відрізнялися… Хіба?.. Звичайно, відрізнялися! Ми просто не придивлялися, або дивилися не на те чи не туди. Хто ці люди, як вони стали великими, адже все сталося не за один день або навіть рік? Авжеж, ні.
Хочу на кількох прикладах із життя одного з таких новітніх Героїв виділити з-поміж інших людей.
Отже, Герой України (не звання – покликання), кіборг (2 ротації в аеропорту, брав участь у бою 1 грудня 2014 року), пройшов Ілловайський котел, боєць 79 аеромобільної бригади ЗС України, колишній військовослужбовець УДО України, старший прапорщик Суслик Володимир Михайлович. Народився 15 лютого 1981 року та героїчно загинув 12 лютого 2015 року під Дебальцево, кавалер ордену Богдана Хмельницького «За мужність» - посмертно.
Я мав честь служити з Володею в одному підрозділі УДО України досить довгий час. Військовослужбовцем та бійцем, не сумнівайтеся, він був відмінним. Ось кілька історій про Володю, щоб Ви зрозуміли, кого ми втратили і якою людиною він був.
«Байбак»
Не пригадую, у якому році це було, зате добре пам’ятаю дату – 02 лютого, день байбака. У цей день у США витягують із нірки та будять від зимової сплячки байбака Філа, а у Харкові – Тимка. Якщо тваринка, побачивши свою тінь, знову сховається у нірку, то вважають, що весна прийде не скоро. Отож того дня, а це був один із вихідних днів, по всіх каналах «крутили» цю подію. На чергуванні тоді була моя зміна, а Володя змінився з поста, щоб відпочивати у резерві. Та він частенько любив дивитися телевізор у класі. Я був у кімнаті чергового, чую, хтось іде по коридору, виглянув подивитися хто?…Вова. Я ще спитав у нього, чому він не відпочиває, а він мені каже: «Михайлович, знаєш, а я не Суслик – я Байбак». Я засміявся і питаю, з якого дива. А він каже: «Ну, я ж не москаль». З того часу ми між собою завжди жартівливо звали його Байбаком, а він не ображався і навіть не злився, коли хлопці 2 лютого, якщо припадала зміна, посеред ночі витягували його з кімнати відпочинку на коридор і просили сказати, коли прийде весна. Задумувався і казав, що хоче спати – отже, не скоро.
«Заради чого жити»
Вова б відповів: «Заради дітей!» Знаю, бо у його житті одним із найважчих моментів було розлучення із першою дружиною, а найголовніше – з сином Романом. Ромчиком, як його звав батько. Постійно всі його думки були про сина… Під час судових процесів щодо призначення опікуном над неповнолітніми дітьми, у випадку розлучення батьків, суд надає перевагу матері. Та цього разу, заслухавши свідків, рідних та інших учасників процесу суддя (а це була жінка) не змогла одразу прийняти рішення. І тільки після прохання колишньої дружини Володя погодився, щоб син залишився з нею. А суддя не могла зрозуміти, які претензії у дружини до чоловіка. Всі, хто знав Володю, підтвердять, що він був вірним, порядним чоловіком, дуже люблячим татом і неймовірно доброю людиною.
«Божі руки»
Ще одною його яскраво вираженою рисою було почуття гумору. Вова любив жартувати, він був, як кажуть «душею будь-якої компанії», жартом міг підняти настрій та розвеселити до сліз. Одного разу об’єктом його жарту став і я. Вся зміна і я від душі посміялися. Зрозуміло, хто був автором жарту. Питаю: «Вова, твоя робота?». «Так», - посміхаючись, відповідає задоволено. Я похвалив за кмітливість, потис руку і чесно попередив, що тепер мій хід – всі дружньо схвалили. За кілька тижнів я розмістив у безкоштовних оголошеннях однієї з газет текст приблизно такого змісту: «Віддам у добрі руки молодого байбака. Безкоштовно». І звісно, додав його номер мобільного телефону. Всі сміялися щоразу, коли Вова відповідав на дзвінки і починав пояснювати, що нема в нього байбаків, а згодом уже казав, що всіх роздав.
Так, ця історія викликає посмішку. Того трагічного дня, коли я дізнався, що Володя загинув, мені чомусь пригадалася саме вона… У голові «засіла» одна фраза: ну от, Вова, здається, Ти попав у найдобріші руки, які можуть тільки бути, – руки Бога.
2
